вказівках, але яка завше буде штучного і не буде голосом її душі? В першому випадкові ми наче свідомо припускаємо неправильний напрямок мови; в другому випадкові загрожує нам неправдивість дитячих виразів, в яких вже не буде відбиватися ані почуття, ані безпосередня думка дитини, а будуть лише механічно регулярно уставлені слова і перейняті від пас форми, якими дитина сама не пройнята. В усякому разі перша небезпека не така загрозлива, як у другому випадкові, і ми мусимо давати дітям волю висловлювати свої вражіння, свої думки в своїх власних формах, які завжди мають більше яскравости, жвавости, аніж наша суха граматична мова. Маємо лише давати дітям можливо більше таких вражінь, які б викликали їх на розмову, оповідати їм в зразках найкращої мови, народньої поезії або літератури.
Перше, на що маємо звертати увагу — це на правильність вислову, щоб дитина вимовляла як найясніше усі приголосні і робити окремі вправи для корегування таких дефектів, напр., зі згуками ш, ж, р особливо. Тут може придатися метод Монтесорі: вона дає дитині щодня по кільки хвилин вимовляти кілька слів на ті приголосні, що дитині не даються, і сама їх добре ясно вимовляє. За який час таких постійних вправ дефекти зникають. Такий метод краще, аніж постійно виправляти дитину в її помилках. Цей перший обовязок лежить на керовницях дитячих садків, ясел, бо в школі це вже може бути запізно. Так само треба утримувати дитину від скоромовности, і велику увагу звертати на заїкування; воно звязане з ріжними психологічними з'явищами, з боязливістю дитини,
