новує цим процесом, і наша допомога може бути лише пасивною, не вимагаючи від дитини жадного зусилля, а тільки балакаючи з нею, оповідаючи їй. Балдвін каже: «Як тільки дитина починає переймати (нашу мову), вона опинюється серед справжніх золотих скарбів, в яких мудрість і духовний хист предків заклали самоцвіти чистішого мінерала. Дитина мовою проходить цілу низку відкрить, що дають їй змогу зрозуміти, хто і що її оточує. Головна вартість мови не в ній самій, а в тому, що вона є знаряддям, засобом вияву симпатії, набірання знання, який дає змогу добірати слів навіть і для абстрактних уяв — для простору і часу. Мова розвиває думку, викликає все більше бажання знати все те, що старші висловлюють в присутності дитини, і те, до чого люде доходили цілими віками досліду, дитина пізнає в готових висловах, в словах. Велика праця дитини в тому, як вона уважливо прислухається до того, що вона чує навкруги себе, силкується їх зрозуміти й увласнити. Тут дитина виявляє свої здібности до ріжних асоціяцій. В розмовах з дорослими вона перевіряє свої асоціяції, аналогії. Таким чином, мовою дитина й сама багато дечого навчається і себе виявляє перед нами. Цей подвійний процес має велике значіння і примушує нас з великою увагою ставитись до найкращого її розвитку у дитини, починаючи її навчання з раннього віку дитини. Тут виникає методичне питання: чи нам давати дитині повну волю балакати й писати її власною, необробленою мовою, що відповідає і щаблеві її розвитку і її духовній індивідуальності, чи вимагати від неї правильної мови, по наших
