лу скриню бунтаторських, гайдамацьких соціялїстичних книжок, які мав написати сам Сїчинський.
Пан маршалок чіхав ся в голову тай думав.
Що тут робити з такою халепою? Дам знати старостї так він там сейчас пішле шандарів. Шандарі, звісна річ, не дипльомати, потурбують хлопів тай буде опісля ґвалт і в часописях і в соймі і в парляментї. А з Віднем не варто нинї зачинати.
Пішлю люстратора або кого иньшого, так хлопня його обдурить тай ще опісля сьміяти з нас меть ся. Але пождїть кляті гайдамаки, я сам до вас поїду а мене не піддурите.
Як сказав так зробив. В саме сьвято Вознесенія маршалок взяв асистенцію з двох шандарів тай раненько поїхав до Радикалова.
Приїхавши в село як раз під пору, коли люди виходили з церкви, пан маршалок казав шандарам їх “ввічливо” задержати тай таки перед церквою виголосив до них промову, яка навіть камінь не то серце могла була зрушити. Була-ж бо се промова, якої не постидав би ся навіть який небудь кандидат на посла.
“Люди — говорив пан маршалок, а кожне його слово було масне як сало а солодке як мід — люди, я вас дуже сердечно люблю, бо я ваш батько, я голова повіта. Тай як-же менї вас не любити, коли ви —
