“почцїви людек”, ви чесні громадяне, льояльні горожане, ви перла поміж всїми селами мого повіта. Та лихі люди завидують вам, хочуть вас завести на бездорожа, напихають вам бунтагорські гайдамацькі книжки, які вам тільки даром голови завертають та через які ви навіть до пекла можете дістати ся.
Людоньки добрі! Я про те знаю, що у вас є такі книжки, котрі в дїйсности приносять вам тільки гризоту, котрі нарушують ваш спокій, а котрі навіть підюджують вас їхати до Америки або що гірше навіть до Прус. Як батько прошу вас ви дайте ті книжки менї. Принесїть їх нинї з полудня до громадської канцелярії, а ми з вітом спалимо їх прилюдно. Ідїть же тепер спокійно домів, полуднайте здорові а опісля позносїть менї ті злобні книжки.”
Слухали такої масної бесїди пана маршалка баби плакали як на проповіди. Старші мужики, які ще памятали небіжку паньщину недовірчиво хитали головами а молодші, які вже перебули полїтичну школу при виборах лукаво усьміхали ся. Коли пан маршалок скінчив свою промову, селяни чемно поклонили ся а на зазив принести бунтаторські книжки до громадської канцелярії відповіли хором:
— Добре вельможний пане маршалку!
Сидить пан маршалок в громадській канцелярії та в душі радує ся, що одним заходом викоренить в
