|
ШЛЯХТИЧ:
Я який ти, любо, дурний, хоть великий…
Добре Нїмцї кажуть, що ти єще дикий,
На тож ти, небоже, на сьвіт народив ся,
Щоб робив на шляхту, на панів трудив ся,
Щоб они все ситі, довольні, пузаті
Могли тобі буком по спинї писати…
РУСИН:
Ба, коли від того “письма” болить шкура!…
ШЛЯХТИЧ:
Ну, а що некажу — хлопская натура
Із тебе вилязить. Ти-ж повинен знати
І собі за “гонор” великий се мати,
Коли пан ласкавий в добротї батьківській
Зводить прогулятись по шкірі хамівській…
А ти нарікаєш, ти хлопське насїнє,
Гайдамак проклятих кляте поколїнє!…
РУСИН:
(весь задавлений в синю даль говорить тужно)
Терпимо ми вправдї від вас тяжкі муки,
Но ко-б нам хоть трохи, хот трохи науки —
Тої іскри з неба, а ми-б запалились…
|
