д-р Цегелський засвідчає — говорено про повстання як про рішену вже справу. Д-р Цегелський остеріг тоді присутних у найбільш рішучих словах, щоби отсего повстання не зачинали, бо зруйнують укр. державу. Але Винниченко і його товариші відкинули сю осторогу. Звязаний словом, д-р Цегелський мовчав тоді про сю нараду. Все-ж таки остеріг Гетьмана загально, що між опозицією кипить, що Центральні Держави зближаються до упадку та що треба скріпити становище Гетьмана а відібрати опозиції оружя, заповідаючи сейчас скликання Укр. Сойму та земельний закон. Отсе і зроблено згаданою вже в горі Гетьманською Грамотою з 22 жовтня 1918, а 24 жовтня 1918 покликано кабінет Стебницького з самих замаркованих Українців-патріотів. Але і се не спинило укр. соціялістів. Вони в 20 днів опісля таки зняли своє божевільне повстання.
Все те є найкращим доказом, що повстання Директорії приготовлено не з національних спонук, а з соціялістичних, з партійних. Та ще й приготовлено його в порозумінню з ворогами України. Се була очевидна державна зрада, за яку в інших народів виновників посилаєсь на шибеницю та пятнується як зрадників. У нас інакше. У нас державні зрадники парадують перед нашим політично невиробленим загалом як „борці за нарід”, як „вожди укр. революції”, як „народні провідники”, ще й кидають болотом клевети на правителя самостійної України, котру вони зраджували Москві.
Остане се також раз на все нестертим історичним фактом, що повстання соціялістичної Директорії при підмозі Січових Стрільців почалось дня 13 падолиста 1918 р., а гетьман покликав федераційне правительство аж після того, дня 14 падолиста 1918. Се повстання було останнім товчком, що штовхнув гетьмана до cero кроку. Гетьман бачив, що все страчене, що його союзники-цісар Вільгельм II і цісар Франц — мусіли покинути свої держави; що російські большевики пхаються на Вкраїну, а французи опанували Одесу і ладяться до походу на Київ та що вкінци його найпевнійше військо, Січові Стрільці, покинули його та перейшли до соціялістів.
В таких обставинах французи обіцювали гетьману признання України за державу та прирікали воєнну поміч проти большевиків — але під услівям, що українська держава буде у федераційнім союзі з Росією, (очевидно інебольшевицькою). Гетьман бажав ратувати бодай державність України, коли вже неможливим було вдержатись цілком самостійним. Тому згодився на федераційну заяву.
