пишних, сьвятих ілюзий, якими живе людськість, на які сподїваєть ся, та які розпливають ся зараз, скоро схочеш їх здїйснити?
Може наша пристрасна любов до Вкраїни підказала нам думку безглуздну, безпідставну?
І чи можемо ми надїятись на симпатиї широкого суспільства українського?
І, головне, чи здїйсненнє сього бажання буде хосенне для нашої нациї?
Здебільшого, яко головний аргумент проти нашого права на національне істнуваннє, проти нашого права на самостійсність державну — виставлять те, що ми не маємо історичної традициї, не маємо минулого. На сьому аргументї не спиняти мемось через те, що помилковість його вже доведена нами попереду, теж і через те, що відсутність державно-історічної минувшини не може мати нїякого значіня для дужої, бадьорої нациї, що відчула свою силу і хоче скористуватись своїм „правом сильного“. Для нас далеко важнїйший другий аргумент — се закид, що нация наша безсильна, некультурна й інертна. Хиба може, кажуть нам, темна нез'орґанїзована, розбита маса, неодушевлена нїякою ідеєю — творить історию при сучасних обставинах життя? Хиба тая маса відчуває національний або полїтичний гнїт? Горстка божевільних може тільки сьмішити, але не викликати сімнатий навіть поміж інтелїґенциєю, бо цїла українська інтелїгенция охочо без протесту йде шляхом винаро-
