довлення, а за нею й культурнїйші одиницї з народу. Тай врештї, хиба українська національність не є тільки ріжноманїтностию росийської? Коли-б навіть було доведено, що ми тільки ріжноманїтність росийської нациї, то й тодї нелюдські відносини Роснян до нас осьвячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, оборонюючись від насилля. Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще дужче благає о помсту, бо то брата кров! Нехай вченї розшукують, хто був кому родичем, — ображене чуттє нациї і кривда цїлого народу гидують визнати моральні звязки з росийською нациєю! Через те ми можемо обсуджувати тільки засоби і способи боротьби.
І так ми некультурні. Се безперечно правда: наша нация некультурна. Власне, культурність її єсть історічна, бо вона замерла на тім ступіню, на якім вона була ще у XVII ст. Се правда, що нация наша в загальній культурности з часу констітуциї 1654 року поступила дуже мало наперед, а з багатьох поглядів вона мусїла вернутись до нижчих форм життя, як полїтичного, як і социяльного. Усї ті релїгійно-культурні рухи, що були наслїдком високої осьвічености й хвилювали наше суспільство у XVII віцї, обіцяли статись джерслом не тільки свободи совісти, але й свободи полїтичньої. Усї ті рухи були задавлені силоміць, були знївечені навіть елєментарні полїтичні права, як право особистої
