Так неначе, боронь Боже,
Він зовсім гундосий,
Аж за боки всі берутця
Міні чудно йдосі.
Всі сміялись, такъ неначе
Йдуть вони не битись
З ворогами, а гуляти,
Мед, горілку пити.
Ось прийшов казачий батько,
Атаман одділа,
Біля хлопцив він проходив
Річ сказав до діла:
«Ідіть, хлопці, не баріться,
Тай назад верніться,
А за віру за Россію
Мов ті льви деріться!
Покажіть йдіть ви, діти,
Ворогу лихому,
Що козаченьків на світі
Не злякать нікому;
Покажіть ви міру, хлопці,
Що ще е на світі
Кровь гаряча ваших предків,
Запорожскі діти».
— Добре, батьку!“ всі озвались.
Будемо стараться!“
— Вірю, хлопці, час вам добрий
Прощавайте братці!“
Знову хлопці принялися
Всяк за свое діло:
Танцювали, гарцювали,
Аж земля гуділа.
Прийнялися знов за співи
Та за витрибеньки
Таких мабуть породила
Козаків цих ненька,
Що байдуже ім до того,
Що якесь там лихо
Дожидае іх — спивають
Бо не вміють тихо.
Тілько любки молодиці,
Котрі провожали,
Тілько йзнали, що хустками
Слізоньки втирали.
|
А найпаче як підходив
Час уже девьятий,
Часъ разлуки зъ милим другом
Ворог іх проклятый,
Що готовився видняти
Йіхніх чоловіків:
„Дай то Боже, що б вернулись
А бува навікі…
Що тоді зімною буде?
Хто міні поможе
Годувать маленьких діток?“
Так і льються слезы
Із очиців молодычок
На біленьке личко,
Мов із хмари дощь у квітню
На свіжу травичку.
Ось прийшов и злодіяка,
Час таки девьятий.
Запрягся в віз козачий
Кінь лихий завзятий.
Як запрягся кінь, гукнули
Козакам — сідайте!
Загриміли в цю хвилину
Голоси — прощайте!
Закипіло в людях серце,
Полилися сльези.
Раздалися поцілунки,
Инша вже голосе.
Инша крику наробила,
Вже не своім гласом,
А там діточки впьялися
Тягнуться за татомъ.
Діти наши малесенькі,
Діти наші квіти,
Бодай-було б не родитись
Нікому на світі,
Як оттак то дуже тяжко
З вами разлучатись:
Зоставлять вас горювати
Та ще въ бідні хаті.
Тут другому довилося
Від рідні своеі
Вкриватись та тікати,
Мов чужий від неі
|
