— Оттак-о? — показав Антосьо, погладивши себе рукою від носа до бороди.
— Куди вже так, — сказав Ковинський. — Се „до дому“, — а то як „з дому“ почнуть, то тільки держись!
Антосьо й почав: „до дому“, — й гладить себе вниз по виду; „з дому“, — й гладить насупротив.
Сонечко вже над вечір зближалось, й задзвонили на вечерню.
— Біжимо! — каже Антосьо, й схопивсь на ноги.
— Чого ти? — заговорив Ковинський. — Говори! вже-ж приніс гороху, то нічого не бійся.
— Ходім же хоч чобіт пошукаємо, — каже Антосьо втихомирившись.
— Се що іншого, — відказав Ковинський. — Знялись і пішли. Що зосталось гороху, забрали по кишеням.
Шукали-шукали того гною, шукали-шукали — нема, наче його й не було, й чобіт нема. На другий день Антосьо й у церкву не ходив, бо чоботи одні мав, і ті в гною пропадали. Після обід прийшов Ковинський, і знов пішли шукати; й все таки не знайшли.
— Що тут робити? — Антосьо зажурився. — І в клас завтра йти, й уроки вчити! — Та й аж заплакав.
— Чого ти? — каже Ковинський.
— Еге чого? а в чім до класа піду?
— Не йди до класа, то ще й завтра будем шукати.
— Чи можна ж?
