— Скажуть: „без сапогов“.
Услокоівсь Антосьо, й почали базікати. Ковинський все вичитував йому різні орації. Антосьо слухав, і собі щось розсказував. Так і день минув.
В понеділок пішли всі з кватири в клас, а Антосьо зостався — та такий радий-радий. Незабаром прийшов Ковинський босака̀, й пішли чобіт шукати.
— Ви чого босі? — пита Антосьо дорогою.
— Не маю чобіт.
— То й ви — „без сапогов“?
— Да! — І потягли полем — та вже не гною шукати, а до криничок.
— Куди ми йдемо? — заговорив Антосьо.
— До криничок, — озвавсь Ковинський.
— А чобіт шукати?
— Як вернемось від криничок. — І потягли. Та де-то не вернулись! там і просиділи до самісинького обіду: говорили, різки плели, хльостали, плели верши з бруньок, — то час промайнув, що й не оглянулись. Пішли до дому, як сонце стало серед неба, та Антосьо потяг дорогою, а Ковинський пашнями: навпростець, — каже, — піду.
Дибав собі Антосьо, вихльостуючи різкою з жита; далі став, оглянувся; Ковинський, чуть видно, пішов долиною і щось ніс. Та Антосьо подумав, — мабуть горох.
Ковинський, притягши до дому, переліз через тин в садок, пішов на тік, постояв, подивився на всі боки і щось запорпав в ожеред, та й каже собі, йдучи до хати.
— Ти попович, ти справиш собі, а мені де
