взяти? Та ще по вакаціях треба в Камянець за місцем, то не йти-ж босака̀! А тебе ще не сключать сих вакацій, хиба матошники вичистять. Та вибьють же добре, щоб з Ковинським не сходився! — І поскакав на одній нозі через подвірря.
— А що казав учитель? — питав Антосьо, як прийшли з класу.
— Навіть не питався, — відказали йому.
Так пройшов тиждень.
Антосьо що-дня слухав добрі орації від Ковинського й рад був, що познакомивсь; а то у тієї Волоської всі „прилижни“ були, то й йому страху завдавали. Про чоботи вже й думать забув; як сам Ковинський каже:
— Ходім, чуєш, та пошукаєм чобіт.
— Ходім! — каже Антосьо. І пішли.
Зразу на той гній вийшли; а в долині салга̀н.
— О! — каже Ковинський, — ми й забули, що гній коло салгану.
— Еге ж! — озвавсь Антосьо. — Слава Богу, — додав, — завтра піду вже в клас. — Та подивились: приміти стоять, а де були чоботи, тільки ямка. Затужив Антосьо, аж заплакав. Ковинський почав його вговоряти. А тут зараз і виполоч і заповідь[1] цвите.
— Ходім, — каже Ковинський, — заповіди шукати! — І пішли витягати корінці, та такі різки поплели, що ну!
— Отсею як би урвав! — каже Ковинський, простягаючи свою різку.
- ↑ Таке зело̀. Воно жовтенько цвите має довге та мійне коріння. — Прим. авт.
