не знає, що з ним дієтсья, тільки серце як не вискочить.
— Что-ж ти сидишь? кури! — каже інспектор. — Я увижу, какъ ты навострился. — І очі йому світяться несказанною радістю. Нічого робити! Антосьо й почав, як машина, що торкнули, й смокче, хоч воно вже й не до смаку йому було.
— Харашо! харашо! — каже інспектор, — а какъ тебя звать?
— Люборацький, — каже Антосьо.
Не знаю, як де, а в Камянці кого спіймають, що курить в класі, то зазначають покуту: десять день стояти на колінах в бурсацькій „столовій“. Є такі, що й стають; та чи не більше тих, що не послухають. Сих уже сключають, коли сам не подасться, щоб виключили. Антосьо був з сих других, і інспектор знав се від наушників, то й каже:
— Ну, свѣтикъ мой! порхнёшь же ты у меня, какъ воробей изъ гнѣздышка. Ужъ ты мнѣ вотъ здѣсь сидишь, — показав на потилицю.
Змовчав Антосьо, а інспектор хотів вихопити люльку з рук, та хлопець постерігся й він лапнув за голу руку, бо люлька попереду опинилась на жару й вже сама курилась, — а була пенькова.
— Что ты! что ты! — почав інспектор і сам не зна, що робити за таку штуку, та й крикнув: — стой здѣсь на колѣняхъ! — Як сидів Антосьо перед грубою, так і опустивсь на коліна, а інспектор засичав, як гадина в гною, та й повіявсь з класа, тільки поспитав, чи він Антоній Любо-
