рацький. Вже й у клас посходились, та не один і собі до грубки просивсь; а Антосьо все сидів на старім місці, де й на колінах стояв.
— А, сучий би тобі син! — каже далі сам до себе, — отже пропаду! га! І треба було курити? лучше-б до класа не прийшов, або хоч спізнився, а ніж мав з люлькою попастись. Та ще й люлька пропала!
Другий на його місці пішов би, попросив, то покуту й зменшили-б, бо там люблять тих, що кланяються; а Антосьо сидить, журиться. Може й він пішов би, та сміливости не ставало. До того ще, вчора тільки на вечеринці у пана балакав з гимназистом про їх життя й бодай носом зачув, що є в світі воля й щось лучшого за семинарське життя.
— Добре він казав, — подумав Антосьо, — що ми раби; в ярмі ходимо й не знаєм, що й без ярма можна… Чому я не родивсь чим другим, а поповичем? чому мене не віддали куди інше, а в сю проклятущу свинарію, під сих живоїдів?… О, Боже-Боже! Що тут робити, що чинити? чи йти проситись, чи подаватись, щоб виключили?
И тепер на Поділлю й юнкерів попами ставлять, що семинарія ген-ген скільки літ сягає, відколи стоїть; а тоді — аби вмів читати та співати, та сяк-так підкурмекгатись, та щоб церковний устав знав, то й святили на попа. То Антосьо й подумав собі: найлучше — подам прошення, щоб увільнили та й піду в попи. Овва! мені ще й лучше, бо там моя Галочка виглядає мене, — й почав шептати свою молитву. Як вбігає один в клас:
