найбільше припадало. Й громаді не лехко було, бо дер з живого й з умерло̀го. Всім було не по душі з Тимохою знатись; то й постановили, щоб, куди-б не йшло, а його збути. Як от і приключка знайшлась. В Солодьках не було великого дзвона на дзвіниці. Був там якийсь, та громада хотіла більшого, голоснійшого, й почали складку. Йшла вона ще за о. Гервасія років з кілька; хто що міг, давали, й зібралось більш пятисот карбованців, поки Тимоха здумав роспорядитись посвойому. Не куди й дів ті гроші, а купив дзвін; та вже й тим скривдив громаду, що зробив своїм богом. А тут ще й дзвін вдався, як черепяний, бо на якийсь десяток карбованчиків таки захрясло в пан-отця. От зібралась громада перед школою раду радити, й Тимоху попросили.
— Што?! я? Врёте вы, хахлы не крещоные! — закричав він. Й того досить, що „хахломъ“ назвав, щоб Подолян не вибачав; а він ще й: „брешете“ гука.
— Та що воно — „брёшъ?“ як-то — „брёшъ?“ — загули з гурту. — Хіба ми що̀, щоб нам брехню завдавати? Та сього й пан дідич не зробить!
— Брешіть лучше ви! — вихопивсь один розумний чоловік і всій громаді голова, — бо ви один душею на все Поділля, а може й далі; нас же ось перед вами вибраних громадою більш тридцять чоловіка. Нам ніхто не сміє бренькати.
Не думавши, Тимоха підскочив до його, та як затопить в вухо.
— О, сучий же ти син! зарізака! бач його! — каже битий, і хіп! та й закинув йому рясу на го-
