лову. Громада добре знала Дениса — так битого звали — то тільки Тимоха дав йому по щоці, як і розбіглись, щоб свідка не було. А як дійшло до діла, то помішники знайшлись. Тимоха тріпався, та куди йому грішному! Насіли, як годиться, по-чеськи: „голова, кажуть, свячена, то її накрити!..“ Й накрили та й вчистили з пятдесять — не було чим, та мотузом. Поки Тимоха розмотавсь, поки що, то коло його ні духу живого. Глянув, ошельмований, круг себе, й не маючи, на кім злість зігнати — трах! трах! — побив вікна у школі. На се й свідки знайшлись, сам пан дідич надїхав.
— А что ви, xięże, — каже, — уже за скольщика обобрались?! — І не чекаючи одвіту, додав: — та струментувъ не имѣете, что кревъ такъ юшить…
Не озвавсь Тимоха, лиш очима лупнув та й скочив через тин у свій город, там через другий у подвірря, і дома насів жінку, чому не йшла боронити.
На тім не покошилось, що вибили Тимоху; ще попросили дяка, щоб настрочив супліку до архирея, і один з громади диктував, а всі слухали й все: „так-таки, так!“ або: „се не так!“… „й сьому правда!“…
Все прописали: що Тимоха бється з громадою і дома, й тещу бє, поганий приклад дає, і жінку товче, аж убити хоче, бо й кричить: „убю, а сам на Сибір піду“; й пянствує, і в школі вікна побив. Йому добре бити, а громаді страта: за що нам кошта нести? Й складались на дзвін, а він купив заводило, бо захотів кишеню собі полатати. Й те
