Хочу розповісти про те, що відомо мені зі слів моїх батьків та за власними дитячими спогадами.
У липні 1941 року німці розбомбили на Тихонці (зараз Червона Гірка) - горі під лісом - військову колону. Бою за Турбів не було. Нзабаром встановився «новий порядок». В комендатурі (за сучасним клубом) всім життям містечка заправляв комендант Мюллер. Поліцейська управа містилася навпроти цукрозаводу. А в будику у тому кінці парку, де зараз автошкола, пригнали з Прилуки спеціалістів-євреїв. Вони в основному латали німцям шинелі, ремонтували взуття. Шили і місцевим жителям. Класні спціалісти були ! Хоча охорони не виставляли, євреї не намагалися тікати. Вважали, що це кара за гріхи і надіялися на Бога. Перед самим визволенням їх кудись погнали і більше про них ніхто не чув.
Хто не був відібраний до спеціалістів — того розстрілювали у Прилуці чи в кар'єрах каолінзаводу. Самих перших розстріляли на площі перед аптекою. Сім'я Ойстрахів довго ховалася у старій лазі біля стадіону. Моя бабуся Мотрона Семенівна Гогленкова носила їм їсти під грушу — вони вночі забирали. Хтось видав двох стариків — Клару і Цілю. Їх розділи догола і розстріляли на каолінових кар'єрах приблизо в 1942 р. Екзекуцію здійснював однокласник Цілі, у якого батьки марно просили дарувати життя хоча б донькам. Там же, на кар'єрах, у 1944 р. перед відходом німців, розстріляли і Куліченко Валентину — борця за самостійну Україну. А після війни на людських кістках рили каолін. І досі там немає ніякого знака. Син Ойстрахів був в рядах радянської армії та захищав нашу Батьківщину, а повернувшись з війни після Перемоги не застав своїх батьків.
Та є приклади порятунку нещасних простою турбівчанкою Анастасією Іванівною Задоєнко (по чоловіку Тележинська). Вона до і у війну працювала поваром у дитсадку-яслах, де при німцях стірала на прачечній. Тут же містилася її тісна кімнатка, де мати мешкала разом з дитиною. А коли почалися фашистські розправи, добра жінка прихистила лікарку-єврейку Ларису Єфимівну (ніби то Боднарову). Вона як терапевт опікувалася здоров'ям дітей, дуже гарно виглядала і її у яслах дуже любили. Хоча Боднарова перед війною вихристилася і не була похожа на єврейку, але всі знали про її справжню національність. Лікарка намагалася евакуюватися, але разом з багатьма земляками її скинули з поїзда. Коли ставало небезпечно, син Володимир — мій одноліток 1936 р. нар. — стукав у шибку і кричав: «Ларисо Єфимівно, ховайтесь під кравать, бо німці жидів бють!» Вибігала Анастасія
