Іванівна, заставляла сина мовчати і ховала нещасну. Крики могли почути німці, які любили гугнявити у парку своїми губними гармошками. Пізніше навчений матір'ю Вова ще з мосту через озерце, яке тоді було біля їхнього помешкання, горланив: «Ларисо Єфимівно, я Вам ситро несу!» Біда полягала в тому, що хлопець подавав цей умовний сигнал з приводу і без приводу, за що йому часто перепадало.
Після війни Лариса Єфимівна Москвіна (так по чоловіку) виїхала у посьолок Усть-Уйка Шадрінського району Курганської області, а пізніше там працювала головним лікарем у Кетово. Не забувала про своїх рятівників, слала їм листи і посилки, допомогла збудувати сім'ї нову хату, куди вони перебралися з тісної пральні. Вона і досі стоїть на вул. Пролетарській, де народилася в Анастасії Іванівни внучка Катерина. Вона пішла по стопах Лариси Єфимівни і стала заслуженим лікарем України.
До самої її смерті шанували Анастасію Іванівну місцеві єврейські родини Шерман, Друкер, Шехман, Лазебнік, Мільман.
З моїх слів записано вірно, в чому і підписуюся
(підпис)\підпис\
Записав (підпис, печать) О.І. Роговий
Підпис жительки смт Турбова, вул. Пролетарська, 8, Сокальської Людмили Іванівни, паспорт АА 571693, виданий Липовецьким РВ УМВС 5.02.98, підтверджую
Турбівський селищний голова (печать, підпис) О.І. Бондар
