ніби не загрожувало під одновірною Москвою, і хоча те „благочестіє“ не однаково розуміли на Москві й на Україні, але принаймні формально віра була одна, і боротьба вже здавалась непотрібною. З другого боку і час брав своє — час, коли цивілізований світ тодішній узяв нарешті курс на реакцію проти переваги релігії в житті, на вільнодумність, на емансипацію од церкви, на культурне просвітництво. Просвітний світський рух на Заході, од Рабле і Гоббса до енциклопедистів, не міг не одбиватись на Україні, що все ще зберегала була деякі традиційні звязки з Заходом безпосередньо, — і в письменстві починають у нас проступати вже практичні тенденції. Письменники обертаються до історичних праць, до кодифікації законодавства, до популяризації тодішньої науки, до сатири у всяких формах. Дух часу виразно проступає в тодішньому письменстві, але ще більш може він проступав у друкарстві і саме тут вступає в діло ота друга сила, яка розсунені трохи рямці збиває так тісно, що між ними вже жадного місця для нової і новочасної книги не лишається. Вже в XVII в. українські видання на Москві не раз палено, заборонювано й иншими способами нищено, а р. 1720-го цар Петро I-й дав виразну формуловку тенденціям що до України своїх попередників, сучасників і навіть наступників. „Вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать“ — цей уступ з указу 1720 року надовго визначив долю української книги, а заведена цим указом спеціяльно для України цензура справляла своє діло так ретельно, що долю тую можна характеризувати, як повне знищення на Україні всякої книжної продукції, опріч церковної, та й то під московський гребінець обстриженої. Наслідком було — занепад друкарства, занепад письменства, занепад письменности і школи, занепад усенької культури й віками нагромадженого культурного набутку. Всі твори, що сплодила була українська думка протягом цілого XVIII-го віку, обертаються в рукописах і здебільшого гинуть, частинно пробиваючись до друкарського станка аж за наших хіба часів, вже не як актуальна робота живих поколіннів, а як сировий архівний матеріял давно віджитого побуту. Українська книга зникає з обігу цілком, друкарство зробилось річчю непотрібною і навіть небезпечною, і тільки одна Почаївська Лавра, руками ченців-Василіян, пробує по-за межами досягання того указу щось робити для підтримання булої слави української книги. Але руки ці, як на той час, були вже занадто ветхі й застарілі, і тому робота їхня значних не дає наслідків. Тим дужче зате тріумфувала система, з такою лапідарною силою висловлена в тому однісінькому рядкові: „вновь книг никаких… не печатать“…
Серед таких-от зловорожих обставин починається в кінці XVIII в. відродження українського письменства, а разом з ним і української книги. Обставини ції мали силу — часом більшу, часом меншу — протягом більш як сотні років тернистого животіння української книги — буквально аж до самісінької великої революції 1917 року[1]…
За перший твір відродженого і відновленого українського письменства справедливо вважають „Енеїду“ Івана Котляревського, що вийшла 1798 р. Цим же таки роком треба датувати й української
- ↑ Ні докладної статистики, ні навіть систематичної бібліографії чи оглядів книжної нашої продукції за ввесь цей період ми не маємо. Отже доводиться користуватися з самих загальних покажчиків, — див. далі.
