нової книги початок. Але треба сказати, що попередня шалена історія встигла одбитись і на обставинах, за яких надруковано було оцю першу нового українського письменства книгу. Вона з'являється випадково, без дозволу й навіть без відому автора, із одного з тих списків, що ходили поміж громадянством, і не на Україні а в далекій північній столиці. І це теж було натуральним попередньої історії наслідком. Централізаційна система, що з величезною експанзіею прокинулася за петербурзської доби в російській історії, встигла вже тоді обдерти „провінцію“ і з людей, і з техніки — і натурально, все це збирається там, на півночі, в державному центрі, з божевільною сміливістю закладеному на фінському багниську. Отже не тільки перша наша книга, а й десятиліття по тому нечисленна українська книжна продукція зосереджується не по українських культурних центрах, а в Петербурзі та в Москві. Харків першу українську книгу дав тільки 1819 р. (окреме видання казки „Солопій та Хівря“ Гулака-Артемовського), а Київ спромігся на те-ж саме ще пізніше, бо аж 1837 р. (Карпенкові „Малороссійскія повісти ), а твердо став він на той шлях уже в 40-х роках (Кулішева „Україна“, 1843). Вже одно це показує, яке радикальне спустошення в культурному житті України зробила система, що знайшла собі промовистий вираз у тому лапідарному — „книг никаких… не печатать“, як вона культурні сили розпорошила та з якими труднощами народжувалась, власне відроджувалась, наша книга. Колись, незадовго перед тим, Київ постачав був книгу на цілу Слов'янщину — тепер не тільки пасе задніх, але десятиліттями збирається, щоб поновити свої культурні традиції й зв'язати порвану нитку літературного розвитку.
Тим часом згаданим виданням „Енеїди все ж діло відродження української книги було зроблено, почин показано, і тому варто зазначити, хто саме найбільш до того спричинився.
На першому виданні „Енеїди“ позначено, що вийшла вона „иждивеніемъ М. Парпуры“, — отже це наймення повинно стояти серед наших видавців першим. Довгий час проте йому не тільки не було вдяки за почин, але навіть навпаки — ім'я це окривалось глузуванням та лайкою та ганьбою, як промітного пронири-шахрая, як „мацапури“, що, кажучи словами автора „Енеїди“,
Натуру мав він дуже бридку:
Кривив душею для прибитку —
Чужеє оддавав в печать.
І ці обвинувачення, слідом за Котляревським, дожили були — чудно й вимовити — аж до нашого часу. А тим часом перший видавець наш ані трохи такої суворої догани не вартий. Поставивсь він до свого видання совісно, і очевидно мав на оці не якісь там прибутки, а бажання поділитися з громадою цікавою літературною новинкою, яку сам над усе, видко, був уподобав. Людина заможня, з чернігівського маєтного панства, М. Парпура й не був надто заінтересований у тих невеличких прибутках, що могла дати йому поема Котляревського. Що це був швидче вчинок мецената, аніж інтерес крамаря, показує і та зворушлива присвята на книзі, що викриває справжні заміри та плани видавця. „Любителямъ малороссійскаго слова усерднѣйше посвящается“ — була це, видимо, данина піетету до рідного слова, з якою до „любителів“ його обертається такий само любитель. І хоча перед автором перший наш видавець і прогрішив тим, що видав його книгу без дозволу, але в усякому разі пляму своєкористя та „бридкої натури“ мусимо з його зняти і ввідати натомісць хоч пізню подяку за добрий почин.
