би, щоб ті новітні „європейці“ й рідної землі не поганили собою та своїми ділами.
Ох, як би то те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати не ридала,
Не чули б у Бога вашої хули,
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі,
І люде б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою…
Денаціоналізація раз-у-раз іде в парі з тим, що один російський письменник влучно назвав „опустошеніемъ сознанія“. А спустошена свідомість — ще широке й вільне поле для всяких лихих впливів, насамперед для панування моди, невільницького копіювання та переймання. Російське громадянство теж пережило було колись період такого поневолення, коли з власної волі все своє одкидало, як „подлое“ та „низкое“, коли тільки чужоземне здавалось вартим уваги. Українське громадянство через де-які спеціяльні умови свого життя запізнилося з тим процесом невільництва з власної охоти і він не минув для нас і по сей день. Прихиляючись до пануючої народности, українці те спустошення свідомости довели до такої міри, що поробились буквально таки „Иванами непомнящими“ і тільки те й робили, що хилялись та бились об чужі одвірки, маючи себе то за „родовитих поляків“, то за „истинно-русскихъ“. Вони по-невільницькому хилились перед усякою новою думкою про них, скоро та думка виходила від чужих авторитетів, не беручи її критично, не перевіряючи на ділі.
Що ж ти таке?
— Нехай німець
Скаже: ми не знаем! —
