таке „исповіданіє віри“ вкладає Шевченко отим землякам. Не диво, що слав'янофильство з його безпідставними мріями про фікцію якоїсь всеслав'янської нації дуже припало їм до душі, бо ніби виправдувало їхнє зрадництво й моральну порожнечу, що йшли слідком за спустошенням свідомости. Ви, обертається до земляків Шевченко —
І Колляра читаете
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганку
І в слав'янофили
Так і претесь, і всі мови
Слав'янського люду —
Всі знаєте, а своєї
Дасть-біг...
Але разом з тим, нехтуючи народ і зневажаючи його, вищі класи не позбулися ще романтичних мрій про колишню славу дідів своїх, про теперішню красу народнього духу. Пан, що усіма способами знущався над кріпаком, ладен був завзято вихваляти красу й чесноти якогось абстрактного народу, милуватися його мовою, якої не тямив і тямити не хотів, чисто шовинистичним способом хвастати історією рідного краю, якої не знав. Мова для його —
І гармонія, і сила —
Музика та й годі.
А історія? Поема
Вольного народу!
Що ті Римляне убогі!
Чорт зна що — не Брути!..
У нас Брути і Коклеси,
Славні, незабутні!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори клала,
Степом укривалась!..
