„Кров'ю вона умивалась!“ — перепиняє поет потьоки непомірних хвастощів:
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах.
„Я ридаю“ — говорить далі поет,
Як згадаю
Діла незабутні
Дідів наших, — тяжкі діла!
Як би їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Та забуття нема, не може бути, і Шевченко гнівною рукою, без жалю, зриває те покривало культурности й романтичности, яким нап'ялось було панство, й показує під ним — „смердячий гній“ плантаторських тенденцій та поганого егоїзму:
Умийтеся! образ божий
Багном не скверніте!
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тільки, щоб панувать...
Бо прийде страшний час — час кари і росплати за історичні гріхи перед народом:
Роскуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори
І потече сторіками
Кров у синє море...
Але Шевченко не обмежується самою грізьбою та прокльонами. У його була дивно м'ягка, гуманна душа і не дурно один з найголовніших мотивів у його поезії — це мотив мало не безмежної вибачливости. Шевченкова муза, що не має „зерна неправди аз собою“, не була „музою помсти“ і через те на-
