В. Бєлінського. Неприхильна думка критика про все українське письменство і про самого навіть Шевченка безперечно викликала у його бажання, з одного боку, довести своє право на титул поета, з другого — заострювала в його очах національні змагання. Шевченко пробує писати й російською мовою, щоб довести критикові, що й тут він може бути майстром слова і хазяїном людської душі. З цими спробами не щастить; а згодом ворожі стосунки до рідної Шевченкові літератури тільки додають йому нової сиди йти далі тим шляхом, що вибрав ще на початку своєї поетичної діяльности. Коли не важко догадатись, що не мало тяжких хвилин пережив Шевченко за цей час, то легко теж зміркувати, що це пішло йому на користь, як українському письменникові, зміцнивши його бажання служити в письменстві рідному народові. До цих обставин особистого життя Шевченка треба додати ще й те, що р. 1845 він скінчив академію й лагодився вийти в життя справжнім робітником. Відомо нам про його плани працювати на Україні, відомо й про заходи нового тоді на Україні гурту національно-свідомих людей — оселити Шевченка в осередку українського життя, в Київі. Тут поет знайшов нарешті людей, що цілком його розуміли і ті ж самі голубили думки, що й він, про справи рідного народу. Тут провадилися розмови, що вилились трохи згодом у величню програму Кирило-Мефодієвського брацтва. Наприкінці 1845 року Шевченко став уже на певному ґрунті. З старим рахунки скінчено, нове стояло перед ним і кликало до себе.
Такий от був психичний стан поета, коли
