дому поетичну й громадську силу. В ці роки муза Шевченка дійшла апогею свого розцвіту, стала на вершку своєї слави. Звичайно, що події та переживання з цієї доби твердо закорінилися в душі і найперше на них спинялися думки, коли авторові схотілося зробити підрахунок своєму духовому надбанню. Так само й що до зверхніх подій, то три роки (1843–1845) займають визначне місце в житті Кобзаря. Р. 1843 він уперше їде на Україну вже вільною людиною і бачить там усе те лихо кріпацьке, якого й сам зазнав змалку, — бачить його на рідному народові, на своїй власній рідні, що поневірялась у неволі, — і важка туга охмарює його молоду, веселими надіями оповиту душу. Бачить він разом на власні очі й недолуге панство українське, що навіть в особах кращих своїх заступників — тих, що шукали знайомости й приятелювання з славним уже автором „Кобзаря“, — були або мочеморди, або людськими душами без жадного сорому торгували. Перша, а згодом і друга подорож на Україну, коли Шевченко новими вражіннями перевірив та доповнив скорботні згадки з свого безталанного дитинства, вже сама одна повинна була надзвичайно подіяти на таку вразливу душу, яка була у Шевченка. Під час подорожі роскрились йому очі й повинно було прокинутись гостре питання — з ким іти й до кого прихилитись? Відповісти на це питання так, як відповів Шевченко, допомагали й инші обставини тодішнього життя поетового. Як знаємо, в ці саме роки Шевченко зазнав був дуже болючих та гірких розчарованнів, що спіткали його музу від російських письменників, власне відтодішнього „властителя думъ“
