окремі факти, і бореться, маючи певну надію — усунувши ці поодинокі факти, тим самим і саме лихо подужати, все лихо. Легко боротися, такий світогляд маючи, бо надія на перемогу тоді велика; але так само й зневіритись легко, побачивши, як рвутся надії, а лихо зовсім не зникає од того, що окремі прояви його знищено. Шевченко попередньої доби своєї діяльности, поки ще не зазнав перших ударів дійсности, стояв певне на позиції того молодечого оптимизму, що ладен гори розметати й добути те казкове щастя, за для якого варто тільки забити одного якого-небудь смока, що того щастя стереже й не пускає до людей. Недосвідчений поет ще не знав напевне того, що окремі, поодинокі лихі факти мають своє коріння в загальних установах та в цілому складі людського життя. Воюючи з конкретними проявами лиха, він все ж таки дививсь на їх абстрактно, бо одривав од того загального ґрунту й зв'язував тільки з тим або иншим настроєм поодиноких людей. Варто завважити, що в перших поезіях Шевченкових лихо діють або просто „люде“ або, в гіршому разі, „злії люде“, конкретнішого виразу майже не знайдемо поки що. Це найзвичайніша форма, в якій подавав тоді Шевченко своє обурення з дійсности і тільки хиба коли-не-коли й тут промайнуть проблески того настрою, що дошукується вже й конкретніших підстав лиха, зв'язуючи його з соціяльними умовами всього життя. Подекуди ми бачимо, напр., невдоволення з громадського ладу на Україні; національна боротьба з поляками набірає вже соціяльної закраски („ляхи-пани“), — але це все
