виступає ще в примитивних тонах; думка поетова не знайшла ще первопричини світових подій, не вложилась у рямці певного світогляду, що все висвітлює з одного певного штандпункту, бачить ясно зв'язки між причинами й наслідками. Це прийшло згодом, прийшло саме в ті „три літа“, коли поет порвав з своїми надіями знайти признання і в російському письменстві, коли на Україні оновив свої давні тяжкі спомини, коли скінчив Академію і став перед невідступним питанням — кудою далі йти? Ці літа — каже Шевченко —
Тихенько крались
І сльози сушили,
Сльози щирої любови…
І я прозрівати
Став потроху…
Прозрівати оту гірку правду стосунків людських, яка вже не дасть спокійно заснути розбурканому серцю, про яку й згадувати важко, —
Бодай не казати:
Кругом мене, де не гляну,
Не люде, а змії…
Смока забито, але чи змінилось що від цього, коли натомісць у людей гадючі голови повиростали? Оця досвідом здобута важка правда дійсного життя осушила молоді непекучі сльози й напоїла душу отрутою зневірря до людських учинків. І от тепер — каже поет —
Я розбитеє
Серце ядом гою —
І не плачу й не співаю,
А вию совою.
Як ми знаємо, зневірря не посіло цілком Шевченкової душі, на зігнуло поета, після цього він випростався і незабаром ми бачимо його
