„событіе“, де живого слова не почуєш, справжньої людини не побачиш. Пустиня навкруги, і пустка в серці, що все ще живе самими одгуками минулого, на крилах мрій несеться на далеку Україну… Але де далі читаємо, то бачимо, що вагання пропадає, пустка заселяється образами, думки вільно йдуть за думками, спомини з пережитого та сучасна дійсність розгортаються в широку картину поруч надзвичайно дотепних, майстерних характеристик, які поет дає людям, що ворушилися круг його. Чутка про визволення трохи попустила військові шори, в яких 10 років задихався безщасний поет, і лежучи на городі, під улюбленою вербою, або сидючи за своїм чайничком, поет думками лине в минуле, марить про майбутнє. Потроху разом з автором і читач забуває про пустиню, що оточає поета й цупко ще держить його на своєму неплодючому лоні, і хиба якийсь звірь у людському образі, що промайне на сторінках щоденника, знов нагадає, в яких нелюдських обставинах довелося десять довгих літ конати Шевченкові. З таким самим острахом та ваганням, з якими починав свій щоденник, зазирає він і в свою душу допитливим оком, щоб побачити, що̀ з нею сталося за ті десять років тяжкої муки та знущання. Але з невимовною радістю і з щирим дивуванням побачив він, що муштра таки не зробила з його „бездушнаго автомата“, що він пройшов „этотъ мрачный тернистый путь, не уязвивъ себя и не унизивъ въ себѣ человѣческаго достоинства“ (стор. 223). Спершу Шевченко ніби аж сам з себе дивується. „Чудно ще ось що, — записує він у щоденнику під 20 червня. — Усе оце горе невимовне, усякі пониження й знущання минули, ніби
