й трохи не торкаючись мене. Ані найменшого сліду вони по собі не лишили. Досвід, кажуть, то найкращий учитель. Але гіркий досвід повз мене пройшов невидимкою. Мені здається, що й тепер я такий самісенький, як був і десять літ тому. Ані єдина риса не одмінилась у моєму внутрішньому образі. Чи добре це? Добре. Принаймні — мені так здається. І од щирого серця дякую моєму Всемогущому Творцеві, що він не дав страшному досвідові своїми пазурями залізними торкнутись моїх поглядів, моїх ясних, мов у дитини, віруваннів. Дещо вияснилось, злагідніло, набралось натуральнішого обсягу й образу; але це наслідок невпинного в своєму леті старого Сатурна, а ніяк не гіркого досвіду“ (стор. 159).
Оця свідомість того, що не зламало й не подужало лихо, разом із звісткою про близьку волю, була найкращим бальзамом сцілющим на пошарпану душу поетову. Це власне й додало йому бадьорости та надихнуло певности й надії на свою силу, помогло перетерпіти те, що ввижалось у перспективі мабутнього. Проносяться в думках давні-давні — принадні і такі близкі, але темні-темні події… Ось —
- чарівно-прудке перенесення неотеси мужика-маляра з горища до чудової майстерні найбільшого художника[1] нашого віку. Аж сам тепер не йму віри, а воно таки так було й справді. Я, нікчемний попихач, з брудного горища на крилах перелетів у чарівні залі Академії Художеств. Але чим же я хвалюся? Чим я довів, що користувався з науки та дружнього довірря найбільшого в світі художника? Зовсім нічим. До його невдалого одружіння й після вдалої розлуки з жінкою, я жив у його кватирі, або — краще сказавши — в його май-
- ↑ Мова мовиться про Брюлова.
