стерні. Що ж я робив та чим захоплювавсь у тому святилищі? Чудно й здумати. Я писав тоді українські вірші, що потім такою страшенною вагою впали на вбогу мою душу. Перед його чудовими творами я стояв замислений і голубив у серці своєму сліпого кобзаря та моїх лютих гайдамаків. У затишку його чудово-роскішної майстерні, немов у палючому дикому степу наддніпрянському, маячіли перед мене мучені тіні бідолашних наших гетьманів. Перед мене стлався степ могилами вкритий.
- Перед мене пишалась моя прекрасна, моя Україна безталанна у всій своїй задумливій, чистій красі… І я замислювався, я не міг очей одірвати од тієї рідної, чарівної краси. Призвання та й годі!
- Проте чудне оце всемогуще призвання… Я добре тямив, що живопись — от моя майбутня професія, мій хліб насущний. І замісць того, щоб дізнавати її глибоких таємниць, та ще за приводом такого вчителя, як невмірущий Брюлов, я писав вірші, за які ніхто й шага мені не дав і які наостанці позбавили мене волі й які я все-таки, не вважаючи на всемогущу нелюдську заборону, нищечком собі складаю. І навіть иноді міркую, щоб надрукувати (під иншим, звичайно, прізвищем) оці плаксиві, вбогі діти свої. Далебі, чудне щось з оцього невгамовного призвання (стор. 176–177).
А ось — знов же незабутні на-віки хвилини арешту, які контрастом своїм ще дужче нагадують про сподівану волю. „Широкий, битий шлях із раю, а в рай — узенька стежечка, та й та колючим терном поросла“, — записує Шевченко під 29 червня, ще попереду зазначивши: „какъ быстро и горячо исполняется приказаніе арестовать, такъ, напротивъ, вяло и холодно исполняется приказаніе освободить“ (стор 155). Далі йде брудна, смердюча казарма, муштра з „пригонкою амуниціи“ й иншими знущаннями, під'яремне животіння, од якого органично вернуло поета.
