- Ще дитиною, скільки я себе пам'ятаю, — записує Шевченко під 19 червня, — мене москалі не цікавили, як це буває звичайно з дітьми. Коли ж почав приходити до того віку, що вже розумієш справи, то в мені прокинулась непереможна антипатія до „христолюбивого воїнства“. Антипатія більшала, що частіше стрівавсь я з людьми цього христолюбивого звання… (аж поки) зросла до гидування. І треба ж було, щоб лукава доля моя так уразливо й злістно насміялася з мене, упхнувши мене в найсмердючішу гущу оцього христолюбивого стану! Коли б з мене був душогуб, кровопивця, то й тоді гіршої кари не можна б мені прирозуміти, як заславши мене москалем до Оренбургського „отдѣльнаго“ корпусу. От де причина моїх невимовних мук. До того ж мені ще заборонено малювати. Однято найблагороднішу частину мого вбогого життя. Трибунал під проводом самого сатани не спромігся б на такий холодний нелюдський присуд. А бездушні виконавці ще й справили його до останньої цяточки обурливо (стор. 156).
Тим часом усі муки пішли ні на що, бо тут же, зараз, Шевченко додає: „въ незабвенный день объявленія мнѣ конфирмаціи я сказалъ себѣ, что изъ меня не сдѣлаютъ солдата. Такъ и не сдѣлали“ (стор. 157). Але чого це коштувало поетові — можна собі уявити! В щоденникові, не вважаючи на малий час, що його писано в Новопетровській фортеці, — повно прикладів дикого знущення над особою людською, до того ж знущання свідомого, з ясним заміром залізти з чобітьми в душу, настоптати найболючіше місце. Я не буду переказувати тут занадто промовистих що-до цього сторінок щоденника. Нагадаю тільки один такий штрих. 27-го червня Шевченко записує, як він не схотів пристати до компанії п'яних офицерів і як один з них, Кампійоні, звелів за це його арештувати, та ще й
