ної фортеці, Шевченко записує: „во снѣ видѣлъ Орскую крѣпость и корпуснаго ефрейтора Обручева; я такъ испугался этого гнуснаго ефрейтора, что отъ страха проснулся и долго не могъ придти въ себя отъ этого возмутительнаго сновидѣнія“ (стор. 246). І потім ще не раз оці „возмутительныя сновидѣнія“ не давали спокою бідолашному поетові.
Вирватися з неволі, тікати без вісти й без пам'яти — ось пануючий настрій щоденних записок на початку. Мало не що-дня знаходимо записи, який вітер, бо од вітру залежало, коли прийде почтовий човен і привезе сподівану звістку про волю. А вітер, як навмисне, був не такий, як треба. „Онъ изъ меня душу вытянетъ, этотъ проклятий зюйдъ-вестъ. На однѣ сутки, на полъ сутокъ отойди онъ къ осту — и я свободенъ Невыносимая пытка!“ (стор. 208). „Кончится ли, наконецъ, это гнусное существованіе, это однообразное записываніе однообразнѣйшихъ безконечныхъ дней?“ (стор. 209), — запитує з мукою в голосі Шевченко. І коли нарешті почта принесла ту ясну звістку, то змучений поет не спромігся вже на гимн волі, як колись, а тільки зазначає, хто перший і коли привітав його з волею. То було 21 липня 1857 року о 11 годині вдень… Поет вдруге на віку зазнав, що таке воля, але цим разом не вигукував уже: „воля, воля!“, а ніби закам'янів під впливом пережитого отого страшного огидного життя… Тільки коротенько записує 22 липня: „пойду въ укрѣпленіе, достану свѣжихъ чернилъ отъ Кулиха, новое перо и бумаги на третью тетрадь для сего журнала. Настала новая эпоха въ моей старой жизни. Должно быть все новое…“
