сії, де єсть українці духом, або взагалі люде, яким говорять щось оті ідеї високі, ті вічні істини, що виявилися в „Кобзарі“. З Петербургу, з Москви, Орла, Курського, з далекого Томська чи Іркутська, з невідомого Александровського, чи Єлисавета — доносяться відгуки того свята, що єднає кращих наших людей в один гурт, в одну велику сем'ю та подає наболілим серцям надію на кращі дні. Шевченко де далі — все більше стає поетом народнім, беручи епітет цей, щоб зазначити широке росповсюдження його творів та ідей серед народніх мас; ім'я його все частіше вживається як поклик, що гуртує кругом себе всіх людей, не розбіраючи національности, для яких проповідь правди, добра, гуманности, справедливости, поступу, волі та инших таких вічних і незмінних ідеалів людскости становить не „звукъ пустой“, не забавку на одну якусь хвилину, а пекучу потребу духову, найпершу мету в житті. Разом з тим і преса, як відгук життя та його потреб, почала все більшу увагу на цей пам'ятний день звертати й по змозі виясняти вагу Шевченка для України й усієї людскости.
Сьогорішні роковини особливо підживляють нашу думку. Сорокові роковини смерти Шевченка дали надто виразний доказ того, що рано було „висипати високу могилу“ та ставити хреста над Україною, що й ідеї найбільшого національного діяча українського рано ще залічувати до „забутих слів“. 40-ві роковини показали, що ідеї ті ширяться між людьми, будять приспані душі й ваблять їх чарівним сяйвом волі, що вже заясніла десь далеко на обрію захмареного неба, мов
