нялъ мужикъ“. Тим то ми й бачимо, що тільки по смерти Бєлінського його ученики, як Добролюбов, Григорьєв, Пипін та инші поправили помилку вчителя і признали велику вартість Шевченковим творам, хоч і тепер ще дехто з критиків (напр. проф. Петров) ставив його не вище від Кольцова, Жуковського, чи навіть Козлова, а вже до більших поетів і не рівняв. Наші часи мусять полагодити й цю помилку, що дісталась у спадщину від старих часів, і з цього погляду вельхи характерна література як-раз останніх роковин: загальне вражіння від неї таке, що недалеко вже той час, коли можна буде сподіватися цілком об'єктивної критики і на Шевченка, і на українське письменство взагалі. І тепер вже усі, хто писав про Шевченка з приводу останніх роковин, в один голос кажуть, що Шевченко — єдиний на ввесь світ справжній народній поет, що він стоїть на чолі народньої літератури цілого світу й ні одна література не має рівного йому співця недолі народньої[1]. Разом з тим чутно було — правда, слабі ще й поодинокі — голоси проти утисків над українським словом та заклики до громадянства, щоб допомагали українським національним інституціям, що носять ім'я та
- ↑ Напр. „Шевченко представляетъ единственную въ европейской литературѣ особь геніальнаго мужика, вдохновеннаго поета своего народа“ („Одесскія Новости“ ч. 5224); Шевченко — поетъ „которымъ по справедливости могутъ гордиться славяне и подобнаго которому не знаетъ славянская литература“ („Вѣстникъ казачьихъ войскъ“, ч. 9); Шевченко — „величайшій народный пѣвецъ, какого знаетъ славянская литература“, „истиннѣйшій апостолъ правды и свободы, какимъ въ правѣ гордиться человѣчество“ („Міръ Божій“, кн. II, „Критическія замѣтки“ д-ія А. Б.) і т. и.
