того, що від їх занадто „дьогтем тхне!“[1]. Очевидно, кажучи фигурально, груба свитка й неваксовані чоботи геніяльного „мужика“ були занадто великою дізгармонією до тієї салонової атмосфери, якою понялась тоді була російська література; аристократичні носи тодішніх „парнасців“ російських негарно вражав здоровий реалізм Шевченкових творів, що без жадних прикрас виставляли на показ усьому мирові хрещеному болячки сучасного ладу громадського. Не до смаку прийшлась критикам і мова, якою були написані ті твори. „Хороша литература, которая только и дышетъ, что простоватостью (!) крестьянскаго языка и дубоватостью (!) крестьянскаго ума!“ [2] — це резюме поглядів на українське письменство тодішньої російської критики, і, певне, не від неї могла сподіватися справедливої собі оцінки Шевченкова муза; не в естетиків, що за-для „суботи“ нехтували людину, треба було шукати підпори й прихильности наскрізь громадським духом перенятим творам, де людина, її потреби стояли на передньому плані. Пушкина та критика ще змогла зрозуміти й оцінити, але Шевченко був їй не під силу: поезія його і духом і мовою була, як на ті часи, занадто радикальна, революційна; оцінити її так, як того вона була варта, могла тільки критика пізніших часів, — тих часів, коли, кажучи словами декого з епігонів старої аристократичної критики, цілу літературу російську „заполнилъ и прово-
