те, щоб хоч зовсім не загинути, щоб навіть саме ім'я України не пішло в непам'ять, щоб хоч твори великого страдника за українську ідею, навіть переполовинені й покалічені, можна було читати безборонно. Проте думка про пам'ятник поетові таки не вмірала, а хоч і несміливо виявлялася не раз. Вже на початку XX віку одкинуто було прохання теж покійного тепер „Союза русскихъ писателей“ про постановку пам'ятника Шевченкові у Київі, одкидались не раз аналогичні прохання й потім. І треба було Росії пережити бурю останніх літ, війну на далекому сході й заколот у середині, щоб думка про пам'ятник „крамольному“ поетові вийшла з мертвої стадії добрих замірів і перетворилась у реальну справу. Та й то без прикрих перешкод і тепер не обходиться. Правда, перешкоди ці найбільш поки що залежать од недоладньої организації справи, од того, що вона частками порозбивалася й поросходилась по ріжних руках. Одно вже те, що порядкує справою полтавське земство, тим часом як пам'ятник має бути в Київі, поставило двох хазяїнів на одну справу, і ці хазяїни (полтавське земство й київська дума) й досі (р 1908-го) не порозумілись між собою. Українське громадянство з власної іниціятиви береться помагати справі, — так, українські газети „Рада“ й „Рідний Край , а також і Київська „Просвіта“ приймають жертви, по багатьох місцях роблять те ж саме поодинокі люде, на пам'ятник Шевченкові повертають здобутки від концертів, спектаклів, відчитів, то-що. Але цього, що досі робилося — мало, занадно мало для такої великої й нагальної справи. Треба далеко більш виявляти енер-
