кинути. Хто минувшини не пам'ятає, той і з сучасністю не впорається, і на майбутність собі нічого не здобуде.
Ось через віщо справа з пам'ятниками великим людям, з першого погляду ніби така дрібна, набірає величезної ваги. Ось чому пам'ятники в серцях людських перетворяються звичайно в пам'ятки матеріяльні, а „не зле, тихе слово“ різьбиться на мармурі, виливається в міді. Так повинно бути не ради великих людй, а ради нас самих — їхніх дрібненьких нащадків.
Року 1911-го минає п'ятдесят літ од дня смерти Шевченка, р. 1914-го — сто літ од дня його нарождення. Два роки тому вийшов дозвіл Полтавському земству збірати жертви на пам'ятник по всій Росії, щось із рік тому в Київі, де має ставитись пам'ятник, организовано при міській думі комитет, щоб порядкувати всією справою. Оці сухі, коротенькі дати дозволю собі нагадати, здіймаючи мову про пам'ятник Шевченкові.
Пам'ятник Шевченкові… Він має вже свою хоч нескладну, та сумну й живу історію, що криється за тими сухими датами, і дуже вона нагадує власне життя великого Кобзаря України. Давня це думка про пам'ятник Шевченкові, бо зараз же по його смерти приятелі його та прихильники збіралися в тій чи иншій формі поставити всенароднього пам'ятника великому українському поетові й борцеві за „меншого брата“. На жаль, то були, як на той час, „фантастичні думи, фантастичні мрії“. Позиції українства в Росії більш як 40 літ по смерти Шевченка були такими, що ні про які пам'ятники й мови не могло бути. Треба було дбати про
