заклик до великої правди чув тільки шалені вигуки: „роспни, роспни його!“ — виходить на останній суд з ворогами — не своїми особистими, а ворогами тих ідей, яким служив він. І коли на історичних позвах він виграє справу, то актом оправдання йому й засуду на ворогів і служать оті мертві брили мармуру чи міді. Вони й сами тоді оживають, бо привселюдно нагадують, що
Не вмірає наша правда,
Не вмірає воля
І неситий не виоре
На дні моря — поля,
Не скує душі живої
І слова живого („Кавказ“).
Вони свідчать, що духа людського та його витвору — ідеї ніякими заходами вбити не можна і нема такої сили на світі, що здужала б повернути назад колесо історії, як немає сили спинити біг часу. Вони показують, що безповоротно відбувся непідкупний суд історії і вже нема вищої інстанції, і цим бадьорять людей, проказують їм певний шлях у житті й ніби промовляють: „сами будьте ковалями свого щастя“. Не великим небіжчикам треба отих мертвих пам'ятників з каменю чи металу, а їх живим і часто дрібним нащадкам, щоб вічно нагадувати, як і кудою йти їм для добра людскости. І ставлючи великій людині пам'ятника, ми не тільки їй віддаємо запізнену хвалу, а й себе на вищий щабель життя виносимо — собі самим, своїй культурності пам'ятника ставимо. Бо нема гіршої вади на світі, як невдячність, і гірших людей не буває, як забудьки, що не пам'ятають свого минулого й живуть тільки дрібненькою буденщиною — аби, мовляв, день до вечера, щоб і з голови зараз усе ви-
