І мене в сем'ї великій,
Сем'ї вольній, новій
Не забудьте пом'янути
Не злим, тихим словом.
Ось якого собі пам'ятника бажав сам поет — пам'ятника „нерукотворного“, щирою приязною, прихильністю та подячливістю в серцях людських збудованого. „Не зле, тихе слово“, як ознака вічної пам'яти за велику працю письменника на добро людське, як вираз подячливости й найвищої пошани — поетові було найпринаднішим пам'ятником.
Але таку вже люде вдачу мають, що їм мало буває нерукотворних пам'ятників. Їм треба ще й матеріяльних ознак тієї шаноби, якою оповито на ймення славних заступників людського роду, їм треба „вещественными знаками“ свої „невещественныя отношенія“ заманіфестувати. І звідси з давніх давен повстав звичай шанувати заслуги великих людей пам'ятниками матеріяльними. Хоч цим способом хоче віддячити людскість тим людям, яким за життя їхнього часто саме терня доставалось, на яких сипалось каміння од сучасників і які проте через їхню голову без перестану говорили і невтомно працювали для майбутніх поколіннів. Мармурові колони по смерти стають надгородою за те каміння, що рясно падало на велику людину за життя; мусянжові статуї — за ті життьові кайдани, що дзвеніли на її руках; посмертна шаноба — за ті прокльони, зневагу та знущання, яких повну спили вони на віку… Пізня подяка, але дорога вона тим, що буває ознакою правдивого суду історії. Велика людина, що за життя зазнала і наруги, й мук, і знущання, письменник, що за своє слово творче й
