|
Не дурно ж і инших він кликав до такої ж великої любови:
Свою Україну любіть,
Любіть її… во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть („Чи ми ще зійдемося“).
Не дурно ж і ввесь вік свій болів та мучився за „люд окрадений“ і ждав-сподівався для його правди на землі:
Правда оживе,
Натхне, накличе, нажене
Не ветхеє, не древлє слово
Розтліннеє, а слово нове
Між людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе („Осії глава XIV“).
Ні, таки справді — „жива душа поетова святая, жива в святих своїх річах“!…
Та коли для пам'яти поета і цього пам'ятника досить, то для нас самих потрібно ще й инших пам'ятників — отих матеріяльних. Матеріяльного пам'ятника поетові треба для нас через те, що він на-віч усім людям виявить і ті наші пам'ятники в серцях, що він голосно промовить про те, „хто ми, чиї сини, яких батьків“, будитиме несвідомих і оспалих та навертатиме до правди великої, — тієї правди, що про неї колись Шевченко писав:
|
Тоді як, Господи, святая |
