|
Сцілющою водою вмита |
Не раз питав себе поет, тяжко сумуючи в далекій безводній пустині, по-над пісками Кос-Арала блукаючи:
Для кого я пишу, для чого,
За що я Вкраїну люблю,
Чи варт вона огня святого? („Хиба самому написать“).
І от тепер прийшов час довести, що не марно потрачено ту любов велику, що Україна варта її „огня святого“, бо вміє хоч шанувати своїх страдників та мучеників. Прийшла пора Україні виявити себе перед цілим світом, самій собі видати атестат культурної дозрілости. І великий сором упав би на голову нашу — не того чи иншого з нас нарізно, а — скажу так — на всенародню голову нашу, коли б ми винними остались перед найбільшим нашим поетом. Не підвести тоді нам очей перед культурним світом, що вміє шанувати своїх великих людей, коли б перед тим, як приняти нас у сем'ю культурних націй, нас запитали: а чим ви свою культурність виявили? де ваші великі люде, що збагатили світову скарбницю ідейного надбання? де ваші пам'ятники, якими означено вашу участь у вселюдському житті?… Подбаймо ж про достойну відповідь, щоб люде не знали —
Що ви за орли
І не покивали б на вас головою („Посланіє“),
бо яка відповідь буде — так нас і люде зустрінуть.
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі („Осії глава XIV“) —
тяжким криком, стогоном обуреного серця вирвалось раз було гнівливе слово у Шевченка, на всю
