ство — обидва ці достойні бюрократи були однаково реакціонерами. В справі цензурній обидва одного бажали — щоб письменство ані дихнуло, але особисті стосунки та свого роду конкуренція поставила цих справжніх спільників та однодумців одного навпроти другого, як ворогів та антагонистів. Антагонизм між двома міністрами й був справжнім батьком згаданої книжки, повернувши міністерство внутрішніх справ на emploi літературного критика.
Щоб допекти Головнинові, бо таки ж він поки що був головою в цензурі та „старшим“ над літературою, Валуєв почав доводити до царя про кожний випадок, який, здавалося йому, свідчив, що письменство „роспущено“, а цензура не глядить гаразд свого діла. Виправдуючи насамперед самого себе проти закидів що-до недбальства цензури, Головнин, навпаки, виставляв цареві „благонамѣренность“ письменства й журналістики. Одвертаючи од себе докори за літературні провини неслухняних письменників, Головнин напав на спасенну думку — подавати цареві періодично коротенькі огляди літературного руху в Росії. Автором згаданих оглядів був „чиновникъ особыхъ порученій“ у Головнина, граф П. И. Капнист. Коли таких оглядів зібралось чимало, їх видруковано книжкою (не для приватного, звичайно, вжитку) під довгим і незграбним заголовком: „Краткое обозрѣніе направленія періодическихъ изданій и газетъ и отзывовъ ихъ по важнѣйшимъ правительственнымъ и другимъ вопросамъ за 1862 годъ“. Та незабаром Капнист перейшов на таку саму посаду „чиновника особыхъ порученій“ до Валуєва і цей, знаючи „літературну“ вдачу нового поплічника
