Цю сторінку схвалено
нію о немъ и даже (!) къ правильному примѣненію относительно его того или другого цензурнаго постановленія“ (V–VI). Оце шило, що виткнулося з мішка з „чистим мистецтвом“, певна річ, треба розуміти, як певну інструкцію цензорам: caveant consules!
Поминувши усі викрути канцелярського пера що-до „натуральной школы“ и „свободнаго искусства“, обернуся просто до оцінки Шевченка. Його залучено до гурту поетів, „предметы пѣснопѣній (!) которыхъ суть по преимуществу народъ и разные общественные вопросы“, й поставлено зараз по славянофилах. Щоб не порушити своєрідного духу в канцелярському стилі цієї „характеристики“, подаю її од слова до слова в оригиналі.
„Вслѣдъ за поэтами-славянофилами должно упомянуть еще лирика, котораго такъ-называемые нынѣшніе[1] украйнофилы считаютъ (хотя совсѣмъ несправедливо) истолкователемъ ихъ стремленій. Собраніе стихотвореній Т. Шевченко явилось въ печати подъ общимъ заглавіемъ Кобзарь еще въ 1842[2] году и извѣстность его какъ прекраснаго лирическаго поэта упрочилась гораздо прежде, чѣмъ заявилъ себя кружокъ украйнофиловъ въ новомъ смыслѣ этого слова. Дѣло въ томъ, что собственно-украйнофилы всегда существовали въ Малороссіи; но они имѣли совершенно не тотъ характеръ и не тѣ цѣли, какими отличаются нынѣшніе новые украйнофилы, средоточіе
