і сам писав поганенькі вірші), мовляв, переважив у цьому разі „чиновника особыхъ порученій“. Останнє мені здається зовсім неймовірним: адже ж прихильність до поезії не завадила Капнистові з чисто поліцейською уїдливостю стежити за кращими російськими поетами й оцінювати їх твори з погляду самої „благонадежности“, а тільки українському поетові даровано з цього погляду деяку пільгу. Це справді наводить ніби на думку про українські родові традиції, що нахилили російського урядовця взяти в оборону українського Кобзаря, — тим більш, що до тих традицій рід Капнистів безперечно, як зараз побачимо, був причетний.
Ми знаємо, що українське родовите панство в старовину дуже не спочувало централістичним заходам російського уряду що-до України і в глибині душі ховало виразні автономистичні тенденції. Відомо й те, що ці тенденції виявлялися насамперед у письменстві (знаменитий памфлет — „Исторія Русовъ“) і підіймались иноді до таких національних демонстрацій, які з погляду російської лойяльности були більш, ніж необережними. Історія записала один з таких фактів і як-раз рід Капнистів причетний до його. Р. 1791 до Берліна заїхав заступник українського панства і в розмові з пруським міністром Герцбергом ознаймив, що земляки його, доведені до одчаю „тираннією російського уряду“, послали його запитати, чи не стане часом Прусія до помочі Україні, як що вона спробує скинути з себе російську зверхність? Герцберг од певної відповіді ухилився й поміркувавши порадив королеві, щоб той не встрявав до такої непевної авантюри. Емісар мусів покинути Берлін, нічого не здобув-
