ши[1]. Дуже цікаво нам тепер буде довідатися, що тим сміливим емісаром був не хто инший, як Василь Капнист, — той самий Капнист, що придбав опісля славу визначного російського письменника комедією „Ябеда“, „Одою на рабство“, „Одою на истребленіе въ Россіи званія раба“ та ин. Цікаво дуже й те, що згадані зараз „оди“ написано як-раз про події на Україні: тоді саме виковано кріпацькі кайдани для українського народу. „Чиновникъ особыхъ порученій“ по черзі то у Головнина, то у Валуєва був онуком того емісара… Таким чином фактично виходить, що в роді Капнистів національно-українські традиції були, що під чиновницьким мундиром, за „цинковими ґудзиками“ в онука справді могла тліти слабенька искра тієї любови до рідного краю, що колись діда запровадила була до Берліна шукати оборони й захисту од „російської тираннії“…
Це могло бути, але певна річ, що искра та занадто вже під грубою корою попелу лежала й ледве чи свідома була самому її носителеві, бо чудово могла миритися з становищем душителя письменства взагалі й українського з'осібна. І з цього погляду апологія Шевченка показується в надзвичайно характернім для таких людців світлі. Читаючи Капнистові викрути, отой поділ на „коренныхъ украйнофиловъ“ та „нынѣшнихъ или новыхъ“ — ви дуже ясно бачите за цими викрутами обличчя того типу, досить широко розповсюдженого серед українців з роду, який можна назвати, — та й сам він
- ↑ Проф. М. Грушевскій — Очеркъ исторіи украинского народа. СПБ. 1904, стор. 314 і 339.
