до себе це ймення охоче прикладає, — „тоже малороссомъ“. „Тоже-малороссъ“ так само, як і „коренный украйнофилъ“ Капнистів любить — або хоч голосно говорить, що любить — природу України, вишневі садочки, співи соловейків, національні співи й танці, і так само відхрещується від будь-яких глибших про̀явів діяльної любови до українського народу. Таким „тоже-малороссомъ“ безперечно був і сам Капнист, і пишучи апологію Шевченка, кажучи, що діяльність його „вполнѣ соотвѣтствуетъ идеаламъ коренныхъ, а не новыхъ украйнофиловъ“, він у першій лінії себе само́го обороняв та людей такого ж самого типу. Инакше бо ніяк не зрозуміти того, що він заплющив очі на соціяльно-політичний бік Шевченкової поезії й вицідив з неї тільки те, що йому, „тоже-малороссу“, до смаку припадало. Адже ж Капнист знає, що між творами Шевченка є й такі, як „Кавказ“ та „Розрита Могила“; певне й те не було йому тайною, що Шевченко і до гурту „Основи“ належав, яку видавали в усякім разі не „коренные“, любі Капнистові, „украйнофили“, — і проте лаючи той гурт і „близорукими врагами своей родины“, і „сепаратистами“, він пильно відгорожує від його Шевченка, затягаючи його силоміць у компанію „тоже-малороссовъ“, себто — в свою власну.
Але, мовляв російським прислів'ям — „и хочется, и колется“: кожний „тоже-малороссъ“ насамперед органично хорує на заячий дух і найбільш боїться, щоб його не обвинувачено в якому-небудь „фильстві“. Критик міністерства внутрішніх справ не міг, певна річ, не знати, що принципал його, сам Валуєв, ненавидить український рух, до того ж
