і тому живому ділові й тим живим працьовникам не минулась дурно ця апологія догадливого землячка, бо практично, можна думати, операцію на їх перенесено. Не забудьмо, що в своєму „критичному рапорті“ начальству Капнист підморгує саме на тодішніх наступників Шевченкової ідеї; не забудьмо також і того, що „рапорт“ цей разом мав служити й інструкцією для цензури. Ми не маємо тепер безпосередніх фактичних підстав, щоб сказати, який для українського письменства був наслідок од того земляцького підморгування, але можемо гадати напевне, що бодай на початку Валуєвський „курсъ литературы“ мусів бути для цензорів обов'язковим, — вони повинні були до його ходити по розум щоб знати, чого держатися в своїх крівавих операціях над літературним организмом у Росії. А позичаючи звідти розуму, вони між иншим натрапляли там і на кваліфікацію українців, як „сепаратистів“ та „близорукихъ враговъ своей родины“. А натрапляючи, не могли певне на те не зважати. А зважаючи, мусіли вживати червоного атраменту, щоб тих ворогів винищувати… Такою видається мені логична консеквенція, що виникає з переказаного епізоду, де дієвою особою був Капнист. І хто знає, чи не позначив на довгі часи цей „тоже-малороссъ“ тієї позиції, на яку зараз же стала що-до українського слова цензура, і чи в нашому письменстві антракт 1863–1872 років не був хоч по-части наслідком офиціяльної апології Шевченка?…
- 1904.
