Третя книжка нового історичного журналу „Голосъ Минувшаго“ за 1913-й рік принесла надзвичайно цікаві „Замѣтки г.-л. Л. В. Дубельта“. Хто уявляє собі постать всесильного колись „начальника III-го отдѣленія собственной Е. И. Величества канцеляріи“ за Миколаєвських часів, той не може пройти повз цю інтимну, скажу так, сповідь людини, що так багато заважила на вазі історичної долі російського й українського письменств. І хто зацікавиться — не пожалує часу, витраченого на перечитання згаданих „Замѣтокъ“. Це справжні „философскіе досуги“ жандарма з колишніх лібералів та масонів, — жандарма, що йшов на свою службу з думкою, що він „достоинъ уваженія“, а його професія „самая отличная, самая благородная“ в світі. „Ежели, напримѣръ, я, не мѣшаясь въ дѣла, относящіеся до внутренней полиціи, буду опорой бѣдныхъ, защитою нещасныхъ; ежели я, дѣйствуя открыто, буду заставлять отдавать справедливость угнетеннымъ, буду наблюдать, чтобы въ мѣстахъ судебныхъ давали тяжебнымъ дѣламъ прямое и справедливое направленіе — тогда чѣмъ назовешь ты меня?“ — запитує на початку своєї жандармської карьєри генерал свою жінку, що блага-
