ла його не йти в жандарми. Це писалося року 1830. Та дійсність не забарилась розвіяти сантиментальні мрії Дубельта, що не скинув ще тоді був свого масонського минулого до останнього рубчика, а з другого боку, певне, мав перед очима й ту знамениту хустку, якою жандарми повині були утирати „какъ можно больше слезъ“… „III-му отдѣленію“ й начальникові його довелось робити якраз ту саму роботу, од якої він ніби так одхрещувався, „дѣла, относящіеся до внутренней полиціи“, зробилися спеціяльністю бравого генерала, і в них поводився він з надзвичайною лютістю. А що-до „утертих сліз“, то досить згадати, як „утер“ Дубельт сльози Кирило Мефодієвським братчикам або Петрашевцям, щоб зважити ціну цим жандармським сантиментам. Коли кому й доводилось „утирати сльози“ в „III-мъ отдѣленіи“, то хиба відомому Булгаринові, що йменував Дубельта по-просту „отцемъ-командиромъ“ і приймав од його не тільки ласку, а й „отеческія внушенія“: як відомо, „отецъ-командиръ“ ставив иноді цього підлизу в куток носом, як спійманого на шкоді школяра… І от „отецъ-командиръ“ перед Булгарином та „нижайшій рабъ“ перед своїм шефом, гр. Бенкендорфом, розфилософствувався в затишних мурах свого кабинету! Ось кілька философських перлів жандарма з натури: „пусть небо накажетъ меня годомъ страданія за минуту, въ которую умышленно оскорблю ближняго“ („Г. М.“, стор. 132), або: „иностранцы — это гады, которыхъ Россія отогрѣваетъ своимъ солнышкомъ, а какъ отогрѣетъ, то они выползутъ и ее же кусаютъ“ (стор. 133). Як бачимо, Дубельт міг, де треба, не тільки показати
