вать“. Писать запрещено за возмутительные стихи на малороссійскомъ языкѣ. А рисовать и самъ верховний судья не знаетъ, за что запрещено“[1]. „Я въ жизнь мою ничего не рисовалъ преступнаго, свидѣтельствую Всемогущимъ Богомъ!“[2] — пише Шевченко в згаданому вже листі до самого ж Дубельта. І завжде, коли торкався Шевченко заборони малювати, він щиро дивується, за що його ця кара спіткала, тим часом, як заборону писати він сам розуміє й поясняє. І це вже одно показує нам, чого варті всі оті брудні вигадки Дубельта й Ко.
Наприкінці варто згадати про долю Шевченкового образу на пам'ятнику тисячоліття. Треба думати, що автор проекту пам'ятника, відомий Микєшин, справді мав на мислі поставити там і Шевченка, инакше не зняв би надаремно такого ґвалту добре в цих справах освідомлений начальник „ІІІ-го отдѣленія“. І його ґвалт улучив, як видко, куди треба: образом Шевченка „не забруднено“ пам'ятника — його там поміж письмениками не знаходимо… І що до цього, то можемо хиба лиш подякувати Дубельтові, що не дав поєднати українського поета з пам'ятником офиціяльної Росії: занадто-бо далеко стоять вони один од другої… Цікаво ще зазначити, що теперішній ґвалт проти неофиціяльного вже пам'ятника Шевченкові, оті писання якого-небудь архимандрита Антонія в „Земщинѣ“, або Запорожця в „Нов. Времени“ — не зовсім оринальні. Чудовий прототип мають вони в наведеній писанині „самого“ Дубельта.
- 1913.
- 1913.
